Багатоголосся

  Багатоголосся народне – спосіб складання і виконання народних пісень та інструментальної музики кількома виконавцями в умовах усного побутування. Багатоголоса пісня займає вагоме місце у системі українського музичного фольклору. Багатоголосі пісні створювалися переважно у сільській місцевості, де відбувалося формування й усталення певних художніх традицій. Завдяки цьому створювалися й передавалися від покоління до покоління шедеври самобутньої багатоголосої пісенності. Це стосується насамперед календарних і сімейно-обрядових пісень, еволюція яких відбувалася під впливом інших жанрів, зокрема протяжної ліричної пісні. Її становлення, на думку дослідників, відбувалося у 15–17 ст. На сучасному етапі спостерігається домінування багатоголосого співу над одноголосим. Відмінності суспільно-естетичних функцій різних жанрів народної творчості, середовище їх побутування, а також специфіка риси суспільства умов розвитку музичного фольклору спричинили різні форми багатоголосся. На ранньому етапі його розвитку в усіх східно-слов’янських народів важливу роль відігравала гетерофонія. У простіших формах вона виникала стихійно. Приклади гетерофонії зустрічаються в колядках, веснянках, весільних піснях, що зберегли свою унісонну природу. Під час виконання обрядових пісень використовується прийом подвоєння основної мелодії у верхню октаву за допомогою сольного підголоска, який інтонується переважно фальцетним тембром. Сприятливі умови для розвитку багатоголосся зумовлювалися імпровізаційним характером виконання. Стихійні розходження голосів за найпростішого гетерофоного викладу поступово усталилися і використовувалися з певною закономірністю на окремих ділянках пісенної структури. Гетерофонія розвиненішого типу є в календарно-обрядових і весільних піснях і споріднена з прийомами підголоскової поліфонії. Унісон. Рух мелодії епізодично переходить у рух із паралельними інтервалами, простежуються консонантні співзвуччя (частіше терції), з’являються тризвуки, квінти. Розгалуження виникають у каденційних фразах і становлять рух рівнобіжними терціями; квінти й октави трапляються епізодично. Багатоголосся згаданих типів нині трапляється порівняно рідко. Його зразки наближаються до пісень поліфонічного складу, що є найбільш розповсюдженими. Цей тип поширений на всій території України, хоч у західних областях виступає у простіших формах, найорганічніше він пов’язаний з протяжними піснями, їх характерною рисою є широка, розвинена мелодика, багата на внутрішньо-складові розспіви. Особливе значення в них набуває імпровізаційна манера виконання, за якої співаки утворюють усе нові й нові варіанти, змінюють деталі голосоведення, ритм, мелодичні ходи. Загальна структура при цьому не порушується. В основі побудови пісень поліфонічного типу – принцип розгалуження мелодії на горизонтальні самостійні лінії, кожна з яких фактично становить варіант первісної мелодії. Внаслідок цього виникає кілька функціонально нерівноправних пластів – основний голос і підголоски. Традиційно поліфонічна протяжна пісня починається сольним заспівом, який звичайно виконує середній або нижній голос. Потім мелодію підхоплює хор, вона розгалужується на дві або три самостійні лінії. Особливу роль відіграє верхній підголосок-соло (в народі – «горяк», або «верх»), який вільно розгортається на тлі хору, навіть перекриваючи його. Верхній підголосок – грудного тембру, що відповідає стилю протяжних пісень, які інтерпретуються на відкритому повітрі напруженою манерою звуковидобування. У такому випадку цезури хору збігаються й можуть з’являтися, розриваючи текст. При цьому кожен голос веде свою гнучку, виразну мелодію, вільно імпровізуючи її.

Ось приклади народного багатоголосся:

Дитяче багатоголосся в обряді "На Івана, та й на Купала":