Так сталося, що зовсім небагато людей сьогодні знає, що таке справжній – ТРАДИЦІЙНИЙ – народний спів. Це справді велике національне надбання, яке у своєму первісному вигляді не потребує жодних обробок чи прикрас.
Традиційний спів – не лише характерна манера звукоутворення, яка має в Україні різні реґіональні та жанрові особливості. Це мистецтво, яке ще кілька десятиліть тому було доступне кожному. Абсолютна більшість народних пісень у своєму побутуванні були розраховані НА УЧАСНИКА, а не на слухача. Пісні обрядові – задля ладу між людиною і світом; пісні ліричні – вираження емоцій і стихійне їх "проживання"; пісні історичні, станові... А сучасні співаки використовують традиційну, чи, як її сьогодні частіше називають, АВТЕНТИЧНУ манеру співу також і для сценічних потреб.
Суто сценічно орієнтоване явище, яке виникло під впливом діяльності Державного хору імені Григорія Верьовки і розквітло в часи керівництва Анатолія Авдієвського.
Гучна, демонстративна грудна манера виконання не подібна до жодної з українських реґіональних традицій, проте за радянського часу саме такі колективи звикли називати "народними". Сьогодні цей спів – самостійна мистецька течія, яка має власні школи та засади вираження.
Так співають люди, які ніде не вчилися – просто вміють вести мелодію, не надаючи уваги манері звуковидобування. Найчастіше це буває т.зв. спів "на зв'язках" – негучний і тому добрий для ансамблю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий